Ссавці як об'єкт уваги

Ссавців вивчає галузь зоології, що має назву Теріологія (від Theria – звір); в англомовному та іспаномовному світі для позначення цієї галузі знань частіше використовують назву, пов'язану з грудними залозами як ключовою ознакою ссавців, – "мамологія", або "мамаліологія", або "мастологія", або "мастозоологія", проте в Україні ці назви закріпилися за одним із напрямків медицини, тому не використовуються для позначення зоологічних знань чи досліджень. Українське теріологічне товариство НАН України, створене 1982 року, діє при нашому музеї; тут само видається і науковий журнал Theriologia Ukrainica ( >>>). У Національному науково-природничому музеї ссавцям присвячено окрему залу, розташовану у лівому крилі 4 поверху (3D >>>).

Загальна характеристика групи й експозиції

В Залі "Ссавці" розміщено приблизно 480–500 різноманітних експонатів, у тому числі опудал, черепів, рогів, шкір, тощо. Це найпопулярніша частина зоологічної експозиції музею. Матеріали розміщено переважно в систематичному порядку, у вітринах. Окрім цього, в залі є дві діорами, одна з барсом (на фоні зображення центральноазійських гір), інша з різними видами морських ссавців (як фрагмент берегової смуги з видом на море). Приблизно 20 різних фігур, переважно опудал, виставлено поза залом "Ссавці", в експозиціях з матеріалами про птахів, про Червону книгу тощо.

Перші ссавці (Mammalia) з’явилися понад 200 млн років тому. Їхніми предками були давні плазуни. Період розквіту ссавців, коли вони встигли широко розповсюдитися на Землі й зайняти всілякі екологічні ніші, триває приблизно 60 млн років. За цей час, відлік якого пов'язують із падінням гігантського (діаметром 11–81 км) метеорита 66 млн р. тому, на Землі почався період похолодання, і це ознаменувалося появою особливого комплексу живого. Розквіту ссавців передував розвиток покритонасінних, а з ними й комах, що суттєво вплинуло на еволюцію ссавців, оскільки майже всі найдавніші групи ссавців були комахоїдними. Комахоїдність і тепер властива всім найбільш примітивним групам.

Ключові ознаки ссавців – шерстний покрив з різноманітними похідними, насамперед вібрисами (чутливими волосками), що забезпечує терморегуляцію і підтримання постійної температури тіла як передумови стабільної ВНД (вищої нервової діяльності); молочні залози й відповідні м'які губи та пов'язана з цим система мімічних м'язів; диференційована зубна система з двома генераціями зубів, які сидять у лунках; порожнисті кістки черепа з системою термостійких пазух, розвинений нюховий відділ носової порожнини, система передачі звуків на основі трьох слухових кісточок (і відповідно утворена лише однією зубною кісткою нижня щелепа); 4-камерне серце з розвиненою лівою дугою аорти; рухи тіла у парасагітальній площині й розташовані під тулубом кінцівки в композиції "коліна вперед та лікті назад", низка інших особливостей. Ссавці мають також ряд важливих ознак більших систематичних груп, як от амніоти (наявність зародкових оболонок і пристосування до внутрішнього запліднення), наземні хребетні (розвиток середнього вуха, хапальні п'ятипалі кінцівки шарнірного типу), хоанові (розвиток внутрішніх ніздрів, зростання верхніх щелеп з черепом тощо).

Не всі ці ознаки можна бачити на музейних експонатах, проте всі вони забезпечують надзвичайне видове, родове і родинне різноманіття ссавців та формування низки життєвих форм, у тому числі водних, підземних, деревних, літаючих, плотоїдних, комахоїдних, насіннєїдних, травоїдних тощо. Не всі звірі можуть бути представлені в експозиції – у сучасній фауні відомо понад 6000 видів ссавців (докладно 6399 на 15.08.2017 >>>), які групують у 160 родин. Проте найголовніше тут зібрано і вміло змонтовано у вітринах фахівцями різного часу, починаючи від перших експозицій, створених ще 1921 року, коли було засновано Зоологічний музей Академії наук. Надалі важливими віхами стали переїзд музею до цієї будівлі у 1929 році, кардинальне поновлення експозиції при створенні Центрального музею природи у 1966–1967 роках, входження до складу Національного науково-природничого музею у 1997 році, поточне поновлення експозиції до 100-річчя з дня заснування Зоологічного музею АН як одного з попередників цього музею.

Першозвірі, сумчасті, неповнозубі

У межах класу ссавців виділяють два підкласи – першозвірі (Prototheria) та звірі (Theria). Останні поділяються на два інфракласи – нижчі звірі, або сумчасті (Metatheria, seu Marsupialia), та вищі звірі, або плацентарні (Eutheria, seu Placentalia). Першозвірі – це свого роду живі приклади еволюційної трансформації давніх ссавців, що сформувалися в межах плазунів, в напрямку сучасних (живородних) ссавців.

Із першозвірів до наших днів дожили кілька видів, зокрема качконіс (Ornithorhynchus), єхидна (Tachyglossus) та проєхидна (Zaglossus), які зберегли ряд ознак, властивих їхнім предкам, плазунам ( >>>). Ці ссавці відкладають яйця, але дитинчата, що вилупилися з яєць, як і у всіх ссавців, живляться молоком матері. Шпори з отруйними залозами на задніх кінцівках у качконоса також не є характерною для ссавців ознакою. Живуть качконоси та єхидни в Австралії та Новій Гвінеї. Ця рідкісна група тварин суворо охороняється міжнародними законами. Качконоси ведуть напівводний спосіб життя. Вони будують нори на берегах водойм, у яких самиця відкладає і висиджує зазвичай два яйця. Немовлята, що вилупилися, злизують молоко з "канавки" на череві матері. Єхидни живуть у сухих місцях. Єдине яйце міститься в спеціальній пахвовій сумці, у якій відбуваються його інкубація і подальше вигодовування дитинчати молоком матері.

Назва інфракласу сумчасті, або торбуни вказує на наявність у самиці виводкової сумки. Новонароджені недорозвинені дитинчата, що нагадують ембріони, перебираються в сумку матері. Там і відбувається їхній подальший ріст і розвиток. Сумка слугує притулком навіть для дитинчат, що підросли та перейшли на самостійне живлення. Сумчасті ведуть наземний і деревний спосіб життя. Найбільш різноманітні й численні вони в Австралії, деякі види живуть у Південній і Північній Америці. Чимало видів сумчастих звірів конвергентно (внаслідок подібності екологічних ніш) схожі на плацентарних, і тому довгий час мали подібні назви: сумчастий вовк (тилацин), сумчастий ведмідь (коала), сумчастий пацюк (коварі), сумчаста куниця (квол), сумчастий кріт (ноторикт) та ін. Приблизно з 350 видів сучасних сумчастих в експозиції представлені кенгуру гірський (Macropus robustus), падемелон імлистий (Thylogale brunii), летючий кускус, або петаурець (Petauroides volans) – найбільший здатний до ширяння вид сумчастих, та опосум віргінський (Didelphis virginiana) – єдиний з-поміж сумчастих, який поширений у США й навіть на півдні Канади.

Експозиція вищих ссавців починається з неповнозубих (Xenarthra), характерною рисою яких є або повна відсутність зубів, або їхня спрощена будова. Живуть ці тварини у Південній та Центральній Америці. Велетенський мурахоїд (Myrmecophaga tridactyla), попри свої значні розміри (до 160 кг), живиться переважно мурахами, термітами та їхніми яйцями. Прогодуватися такою "дрібнотою" йому допомагають могутні кігті, які подібно екскаватору руйнують стінки термітників. Витягнута в трубку голова вільно проникає в ходи комах, із рота викидається довгий язик, на який налипають комахи. Відсутні зуби мурахоїду заміняють пісок і галька, що сприяють перетиранню їжі в шлунку. Панцерники, чи броненосці (ряд Cingulata) – єдині серед ссавців, тіло яких зверху вкрите кістковою бронею. Як і мурахоїди, вони поїдають комах за допомогою довгого липкого язика.

Комахоїдні та рукокрилі

Родини мідицевих (Soricidae), кротових (Talpidae, у тому часі хохуля – Desmana) та їжакових (Erinaceidae) ссавців належать до ряду комахоїдних (Eulipotyphla). Це одні з найпримітивніших плацентарних ссавців, які, однак, вельми поширені на всій Земній кулі. Основною їжею для них є безхребетні тварини – комахи, молюски, а також дрібні хребетні, такі як ящірки та дрібні гризуни. Особливо численна родина мідиць, до якої належить понад 400 видів. Серед них – найменший ссавець на Землі – сункус етруський (Suncus etruscus), масою лише 2 грами. Мідиці – загалом найдрібніші ссавці у всьому світі, що належать до екогрупи "землерийки". Вони вирізняються видовженою рухливою мордочкою (хоботком) та коротким густим хутром. Живуть мідиці в лісовій підстилці в опалому листі та в норах, живляться різноманітними дрібними тваринами й особливо активні в моросяну погоду, коли на поверхню виходять дощові черви та слизуни – їхня улюблена пожива. Кроти перейшли до цілковито підземного способу життя і лише зрідка виходять на поверхню ґрунту, при переселенні на нові ділянки. Це невтомні копальники, які прокладають розгалужену систему підземних галерей, викидаючи за рік на поверхню до 160 т землі на 1 га території.

Рукокрилі (Chiroptera) – високо спеціалізована до польоту група ссавців, одна з найрізноманітніших: на планеті мешкає понад 1200 видів рукокрилих, тобто кожний п’ятий вид сучасних ссавців – це рукокрилі. Види підряду кажанів мають довершений ехолокатор, що вловлює відбиті від предметів (навіть комара) ультразвуки. У помірних широтах живуть тільки відносно дрібні комахоїдні кажани. Натомість великі рукокрилі з родини криланових (Pteropodidae) живляться плодами та фруктами й поширені в тропічних широтах. У тропічній зоні американського континенту живуть кажани-вампіри (підродина Desmodontinae), які пристосовані до живлення кров’ю теплокровних тварин.

Гризуни та зайцеподібні

Ряд гризуни (Rodentia) – найчисленніша і найрізноманітніша група ссавців. В експозиції музею демонструються вивірки (Sciurus), тушканчики (Pygeretmus), соні (Dryomys), бабаки (Marmota), сліпаки (Spalax), ховрахи (Spermophilus), піщанки (Gerbillus), хом’як (Cricetus cricetus), ондатра (Ondatra zibethicus), нутрія (Myocastor coypus), бобри (Castor), шиншили (Chinchilla), їжатці (Hystrix). Характерною рисою гризунів, як і зайцеподібних, є постійний ріст передніх зубів – різців, які постійно стираються.

Одними з найпримітніших є степові види гризунів – бабаки, ховрахи, сліпаки, тушкани та інші. В Україні живе степовий бабак (Marmota bobak) – промисловий звір у минулому, який зараз охороняється законом. Це найбільший гризун степової зони України, який селиться колоніями в норах. Сліпаки ведуть підземний спосіб життя, їх в Україні відомо 5 видів. На відміну від більш поширених у нас кротів, сліпаки пов'язані зі степовими екосистемами, живляться корінням рослин, їхні очі повністю закриті шкірою, а землю вони риють за допомогою різців. На зиму сліпаки роблять значні запаси коренеплодів. Оскільки вони можуть заселяти тільки цілинні землі, сліпаки в Україні стали рідкісними, їхні стабільні популяції збереглися тільки на сході, переважно на Луганщині.

Бобри – першокласні будівельники. Завдяки потужним різцям навіть товсті стовбури дерев вони можуть перегризти за одну ніч. Повалені дерева використовуються для спорудження гребель, а кора й гілки – в їжу. Греблі бобрам необхідні для утримання постійного рівня води у водоймі. Ондатру акліматизовано в Україні в 50-х рр. минулого сторіччя. Її батьківщина – Північна Америка. Цей звір веде навколоводний спосіб життя, будує на воді "хатки" заввишки до метра, які є місцями годівлі. Живе ондатра в норах, які риє в береговій смузі. Батьківщина шиншили – Південна Америка. У наш час цих гризунів охоче утримують як домашніх улюбленців. До родини хом’якових (Cricetidae) належать досить різноманітні гризуни. Для багатьох з них характерні специфічні органи – защічні мішки, а також здатність формувати в норах спеціальні комори для зерна, які можуть містити до 16 кг насіння. Їжатець – дуже своєрідний представник гризунів. Населяє Азію та Африку, а один вид, їжатець чубатий (Hystrix cristata) живе в Італії. Довгі гострі голки служать для захисту і відлякування ворогів.

Зайцеподібні (Lagomorpha) є найближчими родичами гризунів. Із сучасних зайців найпоширеніший в Україні – заєць сірий, або русак (Lepus europaeus). Хутро цього зайця використовували для виготовлення високоякісного фетру. Заєць білий або біляк (Lepus timidus) через потепління клімату з нашої фауни фактично зник. Дрібний заєць-толай (Lepus tolai) живе в пустельних районах Середньої Азії та Африки. Кріль європейський, або дикий (Oryctolagus cuniculus) є пращуром домашніх кролів. Його батьківщина – Іспанія, він був завезений на територію України понад 120 років тому. Кролі, на відміну від зайців, живуть у норах, колоніями, кроленята народжуються сліпими й беззахисними.

Панголіни та хижі з підряду псовидих

Велетенський панголін, або ящер (Manis gigantea), належить до ряду панголінів, який є сестринським до ряду хижих. Для захисту від ворогів тіло панголіна вкрито потужною лускою. У момент небезпеки ящер згортається в клубок.

Представники ряду хижих (Carnivora) здебільшого є активними хижаками. Живуть вони поодиноко або групами. Бурий ведмідь (Ursus arctos) в Україні зберігся в Карпатах і зафіксований у Чорнобильській зоні відчуження. Білий ведмідь (Ursus maritimus) – найбільший з наземних хижаків; його маса досягає 800 кг і він більше пристосований до хижацтва, ніж бурий. Живиться в основному тюленями й молодими моржами. Здійснює сезонні кочівлі. У період розмноження самиці концентруються у визначених місцях, "пологових будинках", де збирається до 100 і більше ведмедиць. Бамбуковий ведмідь (Ailuropoda melanoleuca) теж належить до ряду хижих, але його "хижість" умовна: його раціон на 99 % складається з бамбука.

З родини псових (Canidae) найвідоміший вид – вовк (Canis lupus), який є найбільш спеціалізованим до активного хижацтва видом. Він є предком домашніх псів (Canis lupus familiaris). Це дуже рухлива, витривала, розумна й обережна тварина, яка уникає людей, але не боїться. В Україні вовки водяться в усіх природних зонах й регіонах, включно з Кримом. Близький родич вовка – шакал (Canis aureus) трапляється в Південній Європі та південній частині Азії. З кінця 20 ст. шакал став розселятися територією України й досяг місцями, особливо на півдні в заплавах великих річок, помітної чисельності. Гривастий вовк (Chrysocyon brachyurus) нагадує лисицю, він має довгі стрункі ноги, які служать для пересування серед високої трави в пампасах і біля боліт. Його батьківщина – Південна Америка. Єнот уссурійський (Nyctereutes procyonoides) – хижак досить умовний. Живиться земноводними, дрібними гризунами, молюсками, яйцями птахів, але так само споживає фрукти, горіхи, ягоди. На території України акліматизований у 1940-х рр. Це єдиний представник псових, який впадає в зимовий сон. Звичайна, або руда лисиця (Vulpes vulpes) добре відома нам з дитинства; вона живе на величезній території Європи й Азії, а також у Північній Африці. Всеїдна, але основу поживи складають мишовидні гризуни. Фенек (Vulpes zerda) – своєрідна мініатюрна лисичка з надзвичайно великими вухами, що вловлюють найтихіші звуки. Цей житель пісків Північної Африки й Аравії у випадку небезпеки миттєво закопується в пісок. Песець, або лисиця полярна (Vulpes lagopus) населяє Арктику й Субарктику. Узимку ці тварини стають сніжно-білими. У роки з малою чисельністю лемінгів песці масово мігрують у пошуках поживи на віддалені території і здатні проходити відстані до 5000 км.

Мустелові, або кунові (Mustelidae) складають численну різноманітну родину хижих. Ведуть наземний, деревний і напівводний спосіб життя. З цієї родини у фауні України трапляються: куниця лісова (Martes martes), куниця кам'яна (Martes foina), ласка (Mustela nivalis), горностай (Mustela erminea), тхір лісовий (Mustela putorius), тхір степовий (Mustela eversmanni), перегузня (Vormela peregusna), борсук (Meles meles), видра (Lutra lutra) і європейська норка (Mustela lutreola). У минулому в лісах жила росомаха (Gulo gulo), яка тепер відома далеко за межами України. Більшість із цих видів – рідкісні і зникаючі. Видра селиться берегами чистих річок і водойм, багатих на рибу та раків. Притулки у вигляді нір влаштовує на берегах і в прибережних заростях. Хутро багатьох куницевих, особливо соболя і норки, цінується дуже високо. Міцність хутра видри у хутровій справі прийнята за 100%. Харза (Martes flavigula) – найбільша куниця з яскравим забарвленням. Населяє гірсько-тропічні ліси Південно-Східної Азії, широколистяні ліси Китаю, Маньчжурії і Примор’я. Швидко пересувається по деревах, нападає на дрібних копитних. Скунс смугастий (Mephitis mephitis) населяє Америку. У випадку небезпеки випорскує у напрямку ворога секрет хвостової залози, який має дуже неприємний запах. Борсук та медоїд (Mellivora capensis) є одними з найбільших за розмірами тіла представників родини, вони активні шукачі здобичі, здатні долати в пошуках поживи великі відстані. Калан, або морська видра (Enhydra lutris) – єдиний представник родини, що живе в морях. Калани – одні з небагатьох ссавців, які використовують інструменти. Вони розбивають каменем здобич із твердою черепашкою або екзоскелетом. Деякі калани тримають на грудях камінь і б'ють об нього здобиччю.

Хижі з підряду котовидих

Гієни представляють підродину Hyaeninae з підряду котовидих (Feliformia). Вони є одночасно й активними хижаками, і падлоїдами, які повністю утилізують трупи тварин. Смугасті гієни (Hyaena hyaena) живуть в Азії й Африці, а їхні плямисті родичі (Crocuta crocuta) – в Африці. Останні селяться великими кланами – до 100 і більш особин.

Цивети (рід Civettictis) належать до родини віверових (Viverridae) з підряду котовидих (Feloidea). Населяють тропічні широти. Цивета відома своїм пахучим секретом, що виділяється промежинними залозами й накопичується у спеціальних мішках. На відміну від скунса, секрет цивети має сильний мускусний аромат (з арабської "цивета" і означає "мускус"), який при сильному розведенні у спирті набуває приємного солодкого аромату, і його здавна використовують у парфумерії, заради чого цю тварину розводять у неволі. Самих цивет не дозволяють експортувати, оскільки вони переносять SARS.

Родина котових (Felidae) – об'єкти особливої уваги відвідувачів музею, високо спеціалізована група хижаків. Живуть вони на всіх континентах, окрім Австралії. Ведуть поодинокий, зрідка груповий спосіб життя. Кіт лісовий (Felis silvestris) заселяє ліси Середньої та Південної Європи й Кавказу; в Україні трапляється в Карпатах, на Поділлі, у дельтах Дунаю і Дністра. Живиться переважно дрібними гризунами. Хоча поширений в Україні європейський лісовий кіт (підвид Felis silvestris silvestris) подібний до домашніх кішок і вільно гібридизує з ними, пращуром свійської кішки є степовий підвид цього виду (підвид Felis silvestris lybica), відомий також як "кіт африканський". Його інколи вважають навіть за окремий вид. Живе він в Африці й Азії, а одомашнення сталося у Стародавньому Єгипті. Кіт очеретяний, або хаус (Felis chaus) добре пристосований до життя серед очеретяних заростей і колючих чагарників. Кішка барханна (Felis margarita) і манул (Otocolobus manul) – жителі Африки й Азії – живляться дрібними гризунами, ящірками і птахами. Манул віддає перевагу кам’янистим нагір’ям і безлісним схилам, де селиться в норах бабаків і в ущелинах скель. Звичайний на Кавказі й Закавказзі.

Гепард (Acinonyx jubatus), якого правильніше відносити до підродини "малих котових", попри його великі розміри, за деякими ознаками більше нагадує псів, ніж кішок. Подібно до видів родини псових, має пазурі, що не втягуються в подушечки лап. Це найшвидший ссавець, здатний розвивати швидкість до 110 км/год. В Індії та Ірані приручених гепардів широко використовували для полювання на антилоп. Мисливські гепарди були відомі й у Київській Русі, проте, найімовірніше, це були не дикі звірі, а подаровані для полювань і треновані на здобування і принесення здобичі мисливські звірі.

Рись євразійська (Lynx lynx) – велика кішка з коротким хвостом. В Україні живе в Карпатах, де її чисельність залежить від чисельності зайця (Lepus europaeus) та сарни (Capreolus capreolus), та спорадично в лісах на півночі України. Занесена до Червоної книги України. Каракал (Caracal caracal) зовні схожий на рись, але його рудо-піщане забарвлення видає в ньому жителя пустель і напівпустель. Пума (Puma concolor), котру ще називають "гірським левом", живе в Північній і Південній Америці. Її їжа різноманітна – від гризунів до мавп і дрібних оленів.

Помітно вирізняється в родині котових група "великих котів", що складають підродину пантерових (Pantherinae). Лев (Panthera leo) зберігся фактично тільки в Центральній Африці. Тигр (Panthera tigris) – мешканець Азії. Найбільший з пантер – уссурійський тигр (Panthera tigris altaica). Він живе в Примор’ї і на Далекому Сході. Пантера плямиста (Panthera pardus) населяє велику частину Африки й південну частину Азії, селиться в савані, тропічних і субтропічних лісах. У Північній і Південній Америці живе схожий на нього ягуар (Panthera onca). Ця велика кішка віддає перевагу тропічним лісам, охоче плаває, долаючи широкі ріки. Полює на копитних, алігаторів, черепах, рибу. Сніжний барс, або ірбіс (Panthera uncia), живе в горах Середньої Азії, Монголії, у Гімалаях і на Тибеті. Опудало цієї пантери розміщено в одній з діорам залу ссавців.

Морські ссавці

Ламантин (Trichechus) – велика морська рослиноїдна тварина, що живиться винятково морськими водоростями. Родич ламантина – стелерова корова (її кістяк є в залі палеонтології >>>), вимерлий морський ссавець масою понад тонну. Ці тварини належать до ряду сирен (Sirenia), предками яких були давні хоботні. Зберігши низку ознак, спільних зі слонами, сирени одночасно набули ознак, що є спільними з китоподібними (Cetacea). Кістяки китів можна побачити у Палеонтологічному відділі нашого музею поверхом нижче ( >>>).

У діорамі "Ластоногі" (Pinnipedia) експонується декілька видів цієї групи морських ссавців (діорама в 3D >>>). Вони досить схожі між собою через подібність життєвого простору – водного середовища. Походять ластоногі від наземних хижаків, проте різні групи ластоногих походять від різних груп хижих: моржі та вухачі близькі до родини ведмедевих, а тюлені – до мустелових. У процесі еволюції кінцівки перетворилися на ласти. Найбільший представник – сивуч, або морський лев (Eumetopias jubatus з родини вухачевих, Otariidae). Маса самців досягає 1,2 т. Тюлені (рід Phoca) значно менші й важать 200–300 кг. Живляться ластоногі рибою та ракоподібними. Живуть як у холодних, так і теплих водах. У сезон розмноження збираються на суші у величезні лежбища. Колись відомий у складі фауни України тюлень-монах (Monachus) свою назву отримав завдяки усамітненому способу життя. Це єдиний вид тюленів, який живе в Чорному морі, переважно у його південно-західному кутку. Ці тварини надзвичайно рідкісні й ретельно охороняються всіма країнами чорноморського регіону.

Конеподібні та парнопалі

Ряд конеподібні, відомий також як ряд "непарнопалих" (Perissodactyla), представлений в експозиції музею кількома експонатами. Зебра Греві, або зебра пустельна (Equus grevyi) – фоновий вид африканських копитних. Кінь Пржевальського (Equus ferus przewalskii) був відкритий відомим дослідником природи Азії Миколою Пржевальським 1879 року. Цей вид нині, ймовірно, зник у природі. У зоопарках світу утримується понад тисяча цих коней. Невелике стадо живе також у заповіднику "Асканія-Нова" на півдні України, а групу цих тварин випущено на волю в Чорнобильській Пущі, де вони успішно акліматизувалися. Кулан (Equus hemionus) населяє пустелі, напівпустелі, степи Передньої, Середньої, Центральної Азії та Тибету. Цей кінь зовні схожий на осла.

Найвідомішими серед парнопалих (Artiodactyla) є види родини оленевих (Cervidae), зокрема олень європейський, або шляхетний (Cervus elaphus). Існує кілька рас цього виду, які одержали особливі назви в різних частинах світу – марал, ізюбр, бухарський олень, вапіті тощо. Лось (рід Alces) – найбільший вид серед сучасних оленів (Cervidae). Заселяє переважно хвойні ліси. В Україні в 1970–1980 рр. розселився на більшій частині території. Зараз чисельність лося скоротилася, а тому полювання на нього заборонено. Усі щільнорогі, за винятком рена (відомого також як північний олень), рано навесні скидають роги, які до осені, до періоду розмноження, коли між самцями відбуваються турніри, відростають знову.

Іншою родиною серед парнопалих є бикові (Bovidae). На відміну від оленевих, види родини бикових не скидають своїх рогів. На особливу увагу серед представників цієї родини заслуговує зубр (Bison bonasus). Це унікальний і найдавніший експонат нашого музею, якому більш як 200 років: цього зубра здобуто близько 1780–1800 р. у маєтку С. Потоцького. Ядро сучасної популяції зубра лежить на території Білорусі в Біловезькій Пущі. В Україні їх тримають у деяких лісництвах. Останнім часом генетики у співпраці з археологами та палеонтологами сформулювали гіпотезу, що європейські зубри – це нащадки вторгнення американських бізонів в Євразію і залишки гібридної популяції бізонів з турами. Різноманітні види козлів, у їх числі безоаровий (Capra hircus), сибірський (Capra sibirica) і гвинторогий (Capra falconeri) – живуть у горах Середньої Азії й на півдні Сибіру. Безоар – це кишковий камінь, гладенька куля розміром з куряче яйце, відома у багатьох копитних (наслідок звалювання волосся та рослинного матеріалу), і цьому каменю у давнину приписували магічні якості. Батьківщина гірського барана – муфлона (Ovis orientalis) – гірські райони півдня Європи. В Україні успішно акліматизований у Гірському Криму та в окремих мисливських господарствах материкової частини України. Муфлон є предком домашніх овець, і його й тепер використовують як племінних тварин при виведенні нових порід.

Велику групу бикових становлять види підродини антилопових (Antilopinae). Вони особливо різноманітні й численні в Африці. До антилоп належить представник давньої еволюційної гілки – сайгак (Saiga tatarica). Ці тварини були поширені від Карпат до Китаю, а загальне поголів’я обчислювалося сотнями мільйонів особин. До XVIII ст. сайгаки поряд із турами й тарпанами населяли українські степи. Зараз сайгаки збереглися лише в Калмикії й Казахстані. Сайгаки – типові степові кочівники, що здійснюють регулярні сезонні міграції. За одну ніч вони здатні долати сотні кілометрів. У виразно великому носовому відділі черепа розташовані великі носові раковини, що узимку сприяють підігріву морозного повітря, а влітку – фільтрації повітря, що вдихається, від пилу.

Примати

До ряду приматів (Primates) належать різноманітні мавпи та, звісно, людина. До найбільш примітивних приматів належать види родини Лемурові (Lemuridae), що представляють підряд мокроносих (Strepsirhini), у складі якого також індрі, лорі, галаго. Всіх інших мавп відносять до підряду сухоносих (Haplorhini) і поділяють на три групи – довгоп'ятів (інфраряд Tarsiiformes), що мешкають у південно-східній Азії, широконосих мавп (парворяд Platyrrhini) з Південної Америки та вузьконосих мавп (парворяд Catarrhini), що поширені в Африці. Найвідоміші з вузьконосих – це макаки (Macaca), мангабі (Cercocebus), павіани (Papio), мандрили (Mandrillus), гелади (Theropithecus gelada), тонкотіли (Presbytis potenziani), а також людиноподібні (Hominoidea). Серед останніх – ґібони (Hylobatidae), орангутани (Pongo), шимпанзе (Pan) і горили (Gorilla). Горили – найбільші людиноподібні мавпи, маса дорослих самців сягає 300 кг. Живуть горили у вологих лісах Центральної та Східної Африки. Усі людиноподібні мавпи – рідкісні й охороняються законом.

Про джерела поповнення колекцій

Інтерес відвідувачів часто спрямований не лише на унікальні об'єкти, які звичайно не доступні для спостереження в природі, тим паче з такої близької відстані, яка можлива в експозиції музею, притому часто у характерних для звірів позах, відтворених умілими таксидермістами, фахівцями з виготовлення опудал. Нерідко в музейному просторі можна почути емоційні зауваги щодо того, навіщо "вбили" таких красивих звірів. Тому це важливо пояснити. Музей – це не мисливська організація чи заготівельна контора, це академічна, наукова і просвітницька установа. Музей формує і зберігає колекції та експозицію, проводить наукові дослідження та просвітницьку роботу. І має різні джерела наповнення фондових колекцій, про які важливо сказати.

Ця група тварин широко представлена в музеї, зокрема, завдяки зоопаркам, з яких до музею передають загиблих з різних причин тварин. Це важливо пам'ятати, коли виникає питання про те, звідки у музею така багатюща колекція. Насправді, приватні колекції і приватні звіринці, а так само державні зоопарки утримують часто унікальних звірів, бажаних для експозицій, а вік кожної тварини природно обмежений, навіть за умови безтурботного існування і догляду у звіринцях. Загибель кожної особини в природі й неволі неминуча, і завдяки добрим стосункам музею з зоопарками, а також наявності обмінного фонду музей може поповнювати свої колекції. Нерідко унікальні зразки виявляють загиблими на дорозі, у браконьєрських капканах і тенетах. Інколи цінні зразки, які ще не доїла міль, зберігаються серед сімейних реліквій.

Музей завжди вдячний небайдужим людям, які передають унікальні зразки для нашої колекції, а інколи й купують їх для нас, знаючи про обмежені ресурси музею як наукової установи. Як приклад, у залі ссавців є серія мисливських трофеїв з колекції генерала Білоножка (>>>), здобутих ним та його колегами в Середній і Передній Азії. І таких прикладів багато. Унікальна біогрупа з хохулями – також недавнє надбання, створене завдяки тому, що одна наша колега з Сумщини, Вікторія Цюпка, під час рейду зі школярами на річці Вир вилучила двох загиблих у браконьєрських тенетах реліктових тварин.

Література та вебсторінки про ссавців

Вебсторінки

• Ссавці (характеристика класу) – Вебсайт Вікіпедія >>>
• Фотогалерея "ссавці" – Вебсайт "Теріологічна школа" >>>
• Види-символи, тотемні види – Вебсайт "Теріологічна школа" >>>
• Склад сучасної теріофауни України – Вебсайт "Теріологічна школа" >>>
• Родини ссавців світу: огляд таксонів та їхні українські назви (стаття) >>>
• Theriologia Ukrainica (Східноєвропейський теріологічний журнал) >>>
• Збірник праць зоологічного музею (журнал відділу зоології ННПМ)  >>>
• Монографічні видання щодо теріофауни України >>>

Книжки про ссавців світової фауни

• Kisia, S. M. 2016. Vertebrates: Structures and Functions. CRC Press, 1–554. >>>
• Nowak, R. M. 1999. Walker’s Mammals of the World. Sixth edition. JHU Press, 1–2015. >>>
• Vaughan, T. A. et al. 2011. Mammalogy. 5th edition. Jones & Bartlett Publishers, 1–750. >>>

Бази даних і каталоги про ссавців

• Контрольні списки біоти та каталоги колекцій ННПМ >>>
• База даних Міжнародного союзу охорони природи >>>
• ASM Mammal Diversity Database >>>

довідку підготували Ігор Загороднюк та Сергій Харчук, 30.04.2020

(найпершу версію підготовлено близько 2012 р. Людмилою Шевченко)