Національний Науково-природничий Музей

Неоген-період найбільшого різноманіття ссавців

                Неогенова експозиція розташована у найбільшому залі музею. Над вітринами знаходяться монохромні фризи художників Г. Н. Глікмана та С. І. Гончаренка, на яких відображено зміни тваринного і рослинного світу, а також ландшафтів Європи протягом приблизно 15 млн років — від середнього міоцену до пліоцену включно. Стіни залу прикрашають картини на цю ж тему художника І. С. Іжакевича. Під ними стоять змонтовані кістяки неогенових тварин.
                Одна з мальовничих діорам, яка знаходиться у дальньому кінці залу, відображає ландшафт пізнього міоцену Північного Причорномор'я та його характерних мешканців. На фоні сонця, що заходить, у річковій долині до водопою поспішають носороги-хілотерії, мастодонти, жирафи-палеотрагуси. Мартишка-мезопітек вистрибнула на скелю і не помічає іктитерія, який причаївся у печері. Та гіпаріон нашорошив вуха, під гілками дуба завмерла давня козуля, на гілках дерев сушать свої крила баклани…
                Вітрини 63-65. Неогеновий період підрозділяють на міоценову та пліоценову епохи. Протягом цього часу також відбуваються великі палеогеографічні перетворення. Змінюються обриси морів і суходолу: завершується фаза інтенсивного гороутворення альпійського циклу, майже остаточно формуються геологічно молоді гірські системи — Альпи, Гималаї та ін., і такі моря, як Середземне, Чорне, Каспійське, Східно-Китайське, Південно-Китайське, Охотське, Японське. Коли на початку міоцену океан Тетис почав перетворюватися на внутрішнє море, зміни його рівня надали можливість для інтенсивних флористичних і фауністичних обмінів між Євразією, Африкою, Індійським субконтинентом та Східносередземноморською областю.
                В неогені відбуваються значні зміни у тваринному світі. Так, після тривалого періоду взаємної ізоляції, в ранньому міоцені вперше відбувся фауністичний обмін між Африкою і Євразією. Головним його результатом стала істотна зміна африканської фауни, у складі якої з'явилися котячі, псові, куницеві, носороги, халікотерії та свині. Імовірно, що у цей самий час із Африки на Індійський субконтинент емігрували хоботні — перші мастодонти, які далі вселилися у Північну Азію та в Європу. Трохи пізніше до Євразії з Північної Америки іммігрували анхітерії. Значними подіями для історії формування ранньоміоценових фаун стали поява в Європі азіатських за походженням хом'яків сучасного вигляду та проникнення з Євразії до Африки перших полорогих та жирафових.
                Міоцен — це час вимирання креодонтів, яке збігається з бурхливою адаптивною радіацією їхніх конкурентів — справжніх хижаків. Лише в середньому міоцені Азії ще якийсь час зберігаються найбільший (розміром з шакала) представник родини Proviverrinae — Dissopsalis, та Hyainailouros — величезний (розміром з тигра) представник гієнодонтів.
                Взаємний вплив різних за областю походження екологічних конкурентів, що зіткнулися в Євразії та Африці в неогені, викликав бурхливу еволюцію ряду груп (їжакових, землерийкових, кротових, піщухових, білячих, тушканчикоподібних, хом'якоподібних і багатьох інших гризунів, антропоїдних приматів, носорогових, жуйних, хоботних, куницевих, собачих, гієнових, котячих та ін.) і вимирання останніх палеогенових реліктів (їжаків-амфехинін, коренезубих зайцеподібних, велетенських носорогів, кайнотеріїв, креодонтів, амфіционід тощо). До кінця міоцену сформувалися майже всі угруповання ссавців надродового рангу і дуже багато сучасних родів. Крім того, існувало ще безліч згодом вимерлих звірів. Тому, з точки зору теріології, міоцен можна по праву вважати епохою великого різноманіття.
                Анхітерієва фауна Євразії, що існувала на початку міоцену, найкраще відома за знахідками на Кавказі та в Середній Азії. У другій половині міоцену та в пліоцені, протягом приблизно 10 млн років, розвивається гіпаріонова фауна. Окремі комплекси цієї фауни відображають зміни ландшафтно-кліматичного оточення, які сталися за цей час на півдні Східної Європи.
                Наприкінці неогенового періоду встановлюється кліматична зональність, подібна до сучасної, що супроводжується подальшим похолоданням. Рослинність міоцену, у порівнянні з палеогеновою, набуває більш помірного вигляду. В північних областях вічнозелені рослини поступово заміщуються листопадними. Однак у помірному поясі було значно тепліше, ніж зараз. На території України найдавнішу неогенову флору знайдено у с. Шестиринцях Київської обл. До її складу ще входило чимало вічнозелених, субтропічних хвойних і листяних дерев. Дещо більш пізня, сарматська флора м. Амвросієвки Донецької обл., включає листопадні деревні породи з домішкою вічнозелених, серед яких зустрічаються субтропічні та тропічні форми, але відсутні хвойні. У пліоценовій флорі в долині р. Кучурган, що протікає на заході Одеської обл., знайдено конкреції, які утворились на похованому в пісках листі дуба, бука, верби, тополі берези тощо.
                Безхребетні тварини в неогені були репрезентовані вже майже всіма представниками сучасної фауни і практично всі роди комах, водних та наземних молюсків, різноманітних голкошкірих, особливо морських їжаків, дожили до нашого часу. З кишковопорожнинних розвиваються шестипроменеві корали. В міоцені Європи деякі форми колоніальних коралів беруть участь в утворенні рифів.
                Вітрина 66.  В міоцені збільшується різноманіття китоподібних. Крім зубатих китів (Odontoceti), які з'явилися ще наприкінці еоцену, в морях з'являються ще й беззубі кити (Mysticeti). В Україні їх рештки зустрічаються досить часто. Так, майже цілий кістяк кита-цетотерія (Cetotherium) було знайдено у Миколаївській обл., а череп мініатюрного дельфіна роду фоцена (Phocaena) — на Тернопільщині. Ці знахідки відображають розвиток морських басейнів на території Східної Європи у пізньому міоцені.
                Для порівняння з вимерлими китами в залі експонуються кістяки двох сучасних морських велетнів — кита-фінвала, довжина якого досягає 28 м, та кашалота. Яка доля очікує ці види — стати лише експонатами музеїв або жити? Це зараз багато в чому залежить від людини.
                Вітрина 67.  До складу міоценової фауни України входили не лише великі ссавці. Численні рештки різноманітних дрібних ссавців: гризунів, комахоїдних, рукокрилих, зайцеподібних та невеликих мавп-мезопітеків знайдено і на території України, часто далеко за межами ареалу сучасних форм.
                Вітрини 68, 69.  Значне місце у фауні міоцену займали непарнопалі. Серед різноманітних носорогів, деякі (хілотерії, ацератерії) належали до вимерлих нині груп, а дицероріни є досить близькими до сучасних мешканців субтропічних зон Африки та Південної Азії. З цих тварин у залі демонструється кістяк хілотерія (Chilotherium schlosseri), змонтований з кісток, знайдених біля с. Гребіники Одеської обл. Цей невеликий безрогий носоріг був трохи схожим на бегемота — його діжкоподібне тіло підпирали коротенькі ніжки, з пащі стирчали потужні іклоподібні різці з гострим внутрішнім краєм. Мешкали хілотерії у міоцені Східної Європи та Азії і займали прибережні та заболочені біотопи, де живилися водно-болотною рослинністю.
                В фаунах того часу були дуже широко поширені конячі — анхітерії та гіпаріони. Рештки останніх у масі зустрічаються в Північному Причорномор'ї. В той час великі табуни цих трьохпалих коників паслися на розлогих саванних просторах не лише Євразії та Африки, але й Північної Америки. Кістяк гіпаріона (Hipparion moldavicum), що знаходиться в залі, зібрано з кісток, знайденх під час розкопок у с. Білка Одеської обл. В родині конячих (Equidae) гіпаріони були боковим відгалуженням, в середині та наприкінці пліоцену вони якийсь час розвивався паралельно з конем.
                Надзвичайно цікавим представником гіпаріонової фауни був анкілотерій. Ця тварина досягала розмірів вола і мала незвичайний вигляд — невеличку конеподібну голову на довгій шиї, потужні лапи з величезнимі, неначе у хижака, пазурами, які використовувались і як зброя, і для видобування кореневищ та інших підземних частин рослин.
                Вітрини 70, 71. Парнопалі також відігравали важливу роль у наземній фауні хребетних міоцену. До них належали різноманітні олені — дікроцеруси (Dicrocerus), еупрокси (Euprox), процервулюси (Procervulus), цервавітуси (Cervavitus) та давні козулі (Procapreolus). Споріднені форми перших, — мунтжаки, — дожили до наших днів лише у тропічних і субтропічних областях Південної Азії. Вони, як і козулі, тримались, переважно, вологих прибережних біотопів. Цервавітуси ж, прикрашені порівняно великими лопатоподібними рогами, мабуть мешкали у напіввідкритих ландшафтах.
                Для гіпаріонової фауни дуже типовими були різноманітні форми жирафів, які мешкали не тільки в Африці, але й у Європі. Серед них найбільш схожими на сучасних жирафів були палеотрагуси (Palaeotragus). Ці тварини мали досить видовжені передні кінцівки та шиї і за екстер'єром нагадували окапі. Більш великі жирафи характеризувались кремезною статурою та короткими кінцівками, особливо ахтіарії (Achtiaria) — навіть у порівнянні з близькими за розмірами представниками родів самотерій (Samotherium), херсонотерій (Khersonotherium) та сиватерій (Sivatherium). Скелетні рештки херсонотерія, з яких змонтовано представлений в експозиції кістяк, були знайдені в Одеській обл. біля с. Новоєлизаветівка.
                В цей час жило багато різноманітних антилоп. Серед них були водяні козли-прокобуси (Procobus), палеорікси (Palaeoryx), дрібні газелі (Gazella), близькі до сучасних мешканців Африки, та низка інших видів. Газелі, близькі до сучасних прокапр (Procapra), подібно до останніх, були мешканцями відкритих просторів, але їх ареали були значно більшими і виходили далеко за межі Центральної Азії.
                З великої кількості свиноподібних до кінця міоцену на території України зберігся лише мікростонікс (Microstonyx) — велика свиня з маленькими іклами і розширеним кінцем рила.
                Вітрина 72.  Від більшості неогенових хоботних найкраще зберігаються кутні зуби. Вони мають або горбкувату, або гребенеподібну форму (бивні ж хоботних є видозміненою та збільшеною парою різців верхньої чи нижньої щелепи, або обох щелеп одразу). Інколи знаходять й інші частини кістяка, наприклад, розташовані в анатомічному порядку шийні хребці та кінцівки мастодонта-шеролофодона, знайдені у сарматських вапняках в межах м. Берислава Херсонської обл., чи нижні щелепи горбчатозубих (Gomphotherium, Tetralophodon) та гребенезубих (Mastodon) мастодонтів. Серед останніх привертають увагу рештки новонародженого мастодонта та череп дитинчати трохи старшого віку, зчленований з нижньою щелепою.
                Великим раритетом є знахідки більш повних скелетних решток хоботних. До таких належить частина кістяка з черепом динотерія (Deinotherium) — представника ще однієї вимерлої групи хоботних, яка існувала у пізньому неогені Євразії та Африки. Високі колоноподібні ноги, видовжений плескатий череп та потужні, загнуті донизу бивні у нижній щелепі викликають різні уявлення щодо способу життя цієї велетенської тварини. У будь-якому разі його зуби явно пристосовані до роздавлювання м'якої соковитої рослинної їжі. Найвірогідніше, динотерії мешкали у вологих біотопах. Кістяк динотерія, що експонується в музеї, знайдено у міоценових відкладах біля с. Гусятин на Тернопільщині.
                Вітрина 73.  Із хижих тварин міоцену найбільшу увагу звичайно привертають котячі, особливо так звані "шаблезубі тигри". Але найчисленнішими хижаками того часу були різноманітні гієнові (Hyaenidae), які у гіпаріоновій фауні Старого Світу виконували функції псових, а також іктитерії (Ictitheriinae) — тварини, схожі на сучасних великих вівер. У вітрині також експонуються скелетні рештки гієни роду Adcrocuta, знайдені в Одеській обл.
                Серед хижих тварин гіпаріонової фауни досить численними були кунячі (Mustelidae) — давні росомахи (Eomellivora та Plesiogulo), а також форми, близькі до сучасних борсуків, куниць і скунсів (Promephitis). Великий хижак сімоцион (Simocyon) належав до єнотових, хоча і був мало схожим на сучасних представників цієї родини. Величезний амфіцион (Amphicyon) представляє вимерлу гілку родини ведмежих.
                У морських басейнах міоцену, що знаходились на півдні та півночі Європи, мешкали різноманітні справжні тюлені (Phocidae). Деякі з них вже мали риси, дуже подібні до таких у сучасних форм.
                Вітрина 74.  Більшість пізньоміоценових риб, земноводних та плазунів належить до форм, близьких до сучасних, наприклад, пагр (Pagellus), безнога ящірка-жовтопуз (Ophisaurus), наземні черепахи (Protestuda). Але деякі із них, — велетенські саламандри, міопротеї, деякі змії та жаби, — вже вимерли. З птахів того часу звичайними були страуси (Struthio), курячі — фазани (Galliphasianus) і багато інших.
                Вітрини 75, 76.  На території півдня нашої країни знаходиться велика кількість неогенових місцезнаходжень решток хребетних тварин. З числа пізньоміоценових до них належать Бериславське, а з пліоценових — Одеські катакомби.
                Так, на правому березі Дніпра, поблизу м. Берислава Херсонської обл., було відкрито місцезнаходження пізньосарматських наземних хребетних, рештки яких були поховані у товщі морських відкладів і становили анатомічні групи у білому мергелі або твердому вапняку з черепашками морських молюсків, переважно мактр. Серед тварин чисельно домінували мешканці прибережних вологих біотопів. У наші дні місце розкопок залите водами Каховського водосховища.
                Місцезнаходження решток середньопліоценових тварин в Одеських катакомбах, яке стало палеонтологічною пам'яткою та природним музеєм при Одеському національному університеті ім. І. І. Мєчнікова, утворилось інакше — тут кістки поховані вже не в самому вапняку, а в численних давніх карстових утвореннях. Із здобутих матеріалів переважають кістки верблюдів роду Paracamelus та різноманітних хижаків — двох родів гієнових, трьох родів псових, двох родів шаблезубів, ведмедів і куницевих. Склад цієї фауни свідчить про саванно-напівпустельні кліматичні умови того часу.
                З кісток, знайдених в Одеських катакомбах, змонтовано кістяк верблюда роду, що знаходиться в експозиції. Ця тварина, завдяки вузькій спеціалізації до існування в посушливих місцевостях, є найкращим індикатором природних умов півдня Східної Європи у пліоценовий час. Кістяк давнього страуса (Struthio asiaticus) також змонтовано з кісток, викопаних в Одеських катакомбах. Наприкінці міоцену та в пліоцені цей величезний птах був звичайним на саванних та пустельних просторах Євразії.
                Вітрина 77.  В пліоцені відбувається зміна не тільки видового, але й родового складу приматів, гризунів, наземних і водних хижих ссавців та ін. В Євразії зникають іктитерії та дрібні собакоподібні гієни — гієнотерії, на зміну яким приходять перші псові. Роль головних збирачів мертвечини переходить до величезних гієн роду Pachicrocuta. Відмічається поява нових родів ведмежих та котячих. Значно змінюється склад дрібних ссавців: серед гризунів з'являються миші (рід Apodemus), полівки (Villania, Microtus, Mimomys), бобри (Trogontherium), тушканчики (Proalactaga), серед зайцеподібних — сіноставці (Ochotona), серед комахоїдних — хохуля (Desmana).
                Вітрина 78.  У хоботних простежуються пргресивні зміни зубного апарату: в кожній половині щелепи скорочується кількість кутніх зубів, їхні коронки стають міцнішими за рахунок змін у будові емалевих пластин. Поява південного слона (Archidiscodon meridionalis) стала передвісником кінця панування мастодонтів, хоча нові роди останніх (Anancus, Zigolophodon) ще з'являються.

                Одна з діорам в середині залу відображає природні умови за часів утворення грицівського місцезнаходження решток хребетних тварин найдавнішої (початок пізнього міоцену, близько 12 млн років тому) гіпаріонової фауни. Це найбільше з відомих місцезнаходжень цього віку знаходиться поблизу с.м.т. Гриців у Хмельницькій обл. Кістки давніх ссавців, плазунів та земноводних залягають у вапняковому рифі, що колись тягнувся вздовж берега сарматського морського басейну. Після відступу моря, його дно перетворилося на піщану заболочену рівнину, порослу наземною рослинністю. З дерев переважали сосни та інші хвойні, над ними здіймалися велетенські крони болотних кипарисів. Риф опинився на суходолі і для багатьох тварин став привабливим місцем перебування. Тут у великій кількості мешкали різноманітні ящірки і змії, комахоїдні ссавці та кажани. На верхівку рифу зносили свою здобич хижі птахи та ссавці. У численних водоймах, що знаходились як в самому рифі, так і навколо нього, мешкали міопротеї та панцирні тритони; по берегах грілися жаби, велетенські (до 3 м завдовжки) саламандри та величезні черепахи-тріонікси. Після чергової трансгресії сарматського моря рештки всіх цих тварин були надовго поховані у карстових порожнинах рифу.
Друга діорама відтворює умови утворення іншого місцезнаходження решток хребетних тварин. В результаті розробки шарів понтичного вапняку, який йшов на будівництво Одеси, під містом утворилась складна мережа шахт, що отримала назву "Одеські катакомби". В ході підземних робіт було відкрито низку похованих карстових утворень — давніх вирв та печер. Деякі з них були в значній мірі заповнені скупченнями кісток вимерлих тварин. Це місцезнаходження було розкопане Т. Г. Грицаєм наприкінці 30-х та на початку 60-х років ХХ століття. Вік фауни Одеських катакомб датується пізнім русцинієм, тобто кінцем середнього пліоцену (близько 3,8-3,4 млн років тому). Вражає величезна кількість здобутих решток верблюдів та лисоподібного собаки — одного із перших представників справжніх псових в Старому Світі. Було знайдено також багато решток дрібних ссавців, кістки і шкарлупи яєць страуса та щелепи невеликої кішки, близької до сучасного каракала. Перелічені тварини, принаймні рослиноїдні, не стільки жили у печерах, скільки гинули у карстових вирвах і їх рештки потроху сповзали вглиб вапнякової товщі. Кістки, почасти накопичені також внаслідок діяльності хижаків (переважно гієн, шаблезубів та псових), з часом були поховані під шарами червоного ґрунту, який крізь щілини та вирви потрапляв до печер з поверхні.
Вітрини 79, 80.  Великі парнопалі та непарнопалі в пліоцені також репрезентовані здебільшого новими родами. Зменшується різноманітність і кількість гіпаріонів, в Євразії доживають останні жирафи (Helladotherium). Одночасно з'являються перші коні (Equus), нові роди носорогів (Elasmotherium) та антилоп. На зміну стародавнім оленям приходять форми, близькі до сучасних, часто пов'язані з останніми прямими родинними зв'язками. У ранньому пліоцені вперше для території Східної Європи відмічені верблюди. В Одеській обл., в районі долини р. Кучурган, з числа великих ссавців знайдено рештки мавп (Mesopithecus), китичновухої свині (Propotamochoerus), тапірів (Tapirus), гребенезубих мастодонтів (Mastodon), різноманітних оленів (Cervidae), лісової антилопи (Plioportax) тощо.
Вітрина 81.  Цікавий світ пліоценових птахів. Тут можна зустріти не тільки страусів, але й стародавніх марабу (Leptoptilis), своєрідну дрохву роду Chlamydotis. Форми, близькі до них, нині мешкають в Африці. Численними були водоплавні та навколоводні птахи — баклани, гусеподібні, качки, кулики, і хижі птахи — грифи, орли та ін. Дуже рідкісними є знахідки цілих яєць страусів, найбільших серед яєць сучасних птахів, однак, суттєво менших за розмірами від яєць епіорнісів (останні вимерли вже в історичний час).
Вітрина 82.  Пліоценові риби в Україні відомі переважно з території Північного Причорномор'я. Багато з них близькі до сучасних мешканців даного регіону. Це щука, сом, осетер, судак, лин та ін. Зустрічаються і східні види — зайсанський судак, східний сом — парасилурус. Решток земноводних зареєстровано мало, але є цікаві знахідки кісток велетенської саламандри. З плазунів варто відзначити змій, безногу ящірку-жовтопуза, суходільних та водних черепах. Останні були великими — розміром з сучасну морську черепаху-каретту. Вони жили в умовах тепловодних басейнів і є показником відповідних кліматичних умов на півдні Східної Європи в окремі періоди пліоцену.