Національний Науково-природничий Музей

Плейстоцен- час появи людини

Вітрини 83-85. Кайнозойську еру завершує четвертинний (квартер), або антропогеновий (застаріла, але ще діюча назва), період. Він триває понині і знаменується появою людини, знахідками її кісткових решток та знарядь праці. У вітринах відображено палеонтологічну історію людини, її походження, еволюцію, зв'язок з природою і можливі центри виникнення та шляхи розселення по Землі.
                Австралопітеки, так звані "мавполюди", мешкали в Африці вже 4 млн років тому чи навіть раніше. Їхні голови мали увігнуту лицьову частину, плескатий ніс і зрізане підборіддя, щелепи та кутні зуби були великими і могутніми. Але, на відміну від людиноподібних мавп, нижні кінцівки у австралопітеків були довші за руки і служили для прямоходіння, а мозок був лише трохи більший, ніж у шимпанзе, і, ймовірно, ще не міг керувати мовою.
                Близько 2 млн років тому, там таки в Африці, з'являється "людина вміла" (Homo habilis). Вона походить, ймовірно, від Australopithecus afarensis чи від Au. africanus. На зріст H. habilis був не вище за 1,5 м. Мозок його був більший, ніж в австралопітеків, хоча і становив усього лише половину нашого. Опуклість усередині тонкостінного черепа свідчить про наявність у "вмілих людей" центра Брока — центра мови, але гортань, можливо, ще не була здатна видавати стільки ж звуків, як наша. H. habilis умів виробляти лише прості кам'яні знаряддя (відщепи та скребла) і будувати нескладні укриття.
                Десь 1,6 млн років тому, найбільш вірогідно — від H. habilis,  виникла більша на зріст, з більш великим мозком, "людина прямоходяча" (H. erectus). Саме ця людина вперше почала систематично користуватись вогнем для обігрівання, приготування їжі, захисту від хижаків і для полювання на диких тварин. Одним з її нащадків і, за уявленнями деяких учених, предком сучасної "людини розумної" (H. sapiens) є гейдельбергська людина (H. heidelbergensis). Інші вчені вважають, що становлення людини розумної пов'язане з лінією H. ergaster — H. antecessor — H. rhodesiensis. Тут слід зазначити, що еволюція роду Homo вже давно не вкладається у короткий ланцюжок видів, які послідовно змінюють одне одного. У сімдесяті — дев'яності роки минулого століття було описано чимало нових представників цього роду і стало зрозумілим, що давні люди ще не раз змусять вчених замислитись над їхнім родоводом. Але, у будь-якому разі, приблизно 300 тис років тому від   H. erectus (чи від H. antecessor за іншою схемою) виник неандерталець (H. neanderthalensis). Невисокий на зріст, міцної, масивної статури, за загальною будовою кістяка він дуже нагадував сучасних ескімосів. Об'єм його мозкової коробки коливався від 1200 до 1800 куб. см (що навіть дещо більше, ніж у сучасних людей), хоча за формою череп неандертальця відрізнявся від черепа сучасної людини. У нього ще були добре виражені надбровні валики, він мав похиле чоло, могутню нижню щелепу без підборідного виступу і великі різці. Фізичні дані і передові технічні прийоми неандертальців зробили цих людей середнього палеоліту, можливо, першими гомінідами, здатними існувати в умовах холодного клімату. Тривалий час вони співіснували зі стародавніми сучасними людьми (кроманьйонцями), але, за даними генетичного аналізу, не схрещувалися з ними.
                Приблизно 30 тис років тому неандертальці вимерли, тоді як кроманьйонці, які виникли в Африці приблизно 120 тис років тому, розселився по всій Землі. В Європі перші H. sapiens з'явилися близько 60 тис років тому. Пройшовши через Південну Азію, десь 45 тис років тому, вони досягли Австралії, а 12 тис років тому через так званий Берингійський міст дійшли до Північної Америки. Становленню людського суспільства сприяли виникнення мови, узгоджені колективні дії та праця.
                На території України відомо численні стоянки неандертальців і кроманьйонців, які розкривають низку аспектів діяльності людей палеоліту і особливості природного середовища в той період. Одну з них відтворено у діорамі "Стоянка неандертальців у печері Киїк-Коба", де представлено зовнішній вигляд і побут людей середнього палеоліту та їхнє природне середовище. Ми бачимо дивовижний світ кримської гірської долини та її мешканців — мамонтів, ведмедя, бізонів. Про долю попереднього господаря цієї печери — печерного ведмедя — свідчать його череп і кістки. Зараз же в ній знаходяться жінка, яка оберігає вогонь, та її дитина. Інші члени родини щось обмірковують біля входу до печери.
Вітрина 86.  Клімат четвертинного періоду був вкрай нестійким. Чергування холодних і сухих та теплих і вологих умов визначало етапи в історії розвитку людини, а також фауни і флори.
                Четвертинний період  підрозділяють на плейстоцен та голоцен. За прийнятою в Україні стратиграфічною схемою плейстоцен поділяється на еоплейстоцен та неоплейстоцен. Перший відповідає нижньому плейстоцену, а останній, відповідно, середньому та верхньому. Кожен з підрозділів плейстоцену характеризується специфічним комплексом хребетних тварин, який відображає розвиток фауни та зміни у природному середовищі. Фауністичні угруповання ссавців трьох таких комплексів (тираспольського, хазарського і мамонтового) відображені на картинах.
Вітрини 87-88.  Ранньому неоплейстоцену (перша половина середнього плейстоцену) відповідає тираспільський фауністичний комплекс. Багато тварин цього часу відомі по рештках із відкладів, відкритих у кар'єрах поблизу м. Тирасполя (Молдова) та з низки інших місць у Східній Європі. У той час в середній смузі Європи мешкали бобер (Castor fiber), печерний лев (Panthera spelaea), трогонтерієвий слон (Mammuthus trogontherii), мосбахський кінь (Equus mosbachensis) поряд з зюсенборнським конем (E. sussenbornensis), широколобий лось (Alces latifrons), черіоний, або шляхетний, олень (Cervus elaphus), степовий олень (Praemegaceros verticornis), гвинторога антилопа-спіроцерус (Spirocerus), бізон Шотензака (Bison schoetensacki). Протягом пізнього еоплейстоцену спостерігаються зміни природно-кліматичного середовища в бік збільшення континентальності клімату, похолодання та переважання відкритих просторів, що тривало і у ранньому неоплейстоцені, дозволяючи розглядати тираспільський комплекс як відносно холодостійку фауну.
                Приблизно в цей самий час в Китаї мешкала велетенська людиноподібна мавпа-гігантопітек, зліпок нижньої щелепи якої був подарований музею урядом КНР.
Вітрина 89.  Для середнього неоплейстоцену (друга половина середнього плейстоцену) характерне підсилення континентальності клімату і розвиток безлісих просторів у Північній півкулі. Почали утворюватись розріджені лісостепи з багатою трав'янистою рослинністю. Цей час характеризується чергуванням льодовикових і міжльодовикових епох. Про склад ссавців того часу на території України дають уявлення рештки з відкладів гори Півихи поблизу м. Градизька на Середньому Дніпрі, які свідчать про наявність елементів хазарського і більш давнього — тираспільського фауністичних комплексів. Це трогонтерієвий слон, довгорогий бізон (Bison priscus longicornis), сайга (Saiga tatarica), велетенський (Megaloceros giganteus) та благородний олені, носоріг Мерка (Stephanorhinus merki), хазарський кінь (Equus chosaricus), печерний лев, печерний ведмідь (Ursus spelaeus) тощо.
Вітрини 90, 91.  За матеріалами розкопок палеолітичної (раннємустьєрської) стоянки у селі Старий Кодак Дніпропетровської обл. в середньому неоплейстоцені на зміну трогонтерієвому слону прийшов хазарський мамонт (Mammuthus chosaricus), носорогу Мерка — волохатий носоріг (Coelodonta antiquitatis). В степу і лісостепу численними були первісні бізони (Bison priscus) та хазарські коні, жили печерні леви та печерні гієни (Crocuta spelaea), а також сайгаки, байбаки (Marmota bobac), зайці та ін. По заплавах річок мешкали велетенські та шляхетні олені. На більшість цих ссавців, а також на птахів, полювали неандертальці.
                При розкопках іншої мустьєрської стоянки у с. Ільїнка Одеської обл. було виявлено велику кількість скелетних решток печерного ведмедя (Ursus spelaeus). Цей великий звір (довжина тіла інколи перевищувала 2,5 м, а вага — 1 тону) живився, переважно, рослинною їжею, а для схованок та виведення ведмежат використовував печери, гроти, навіси скель та урвищ.
Вітрина 92.  У пізньому неоплейстоцені відбулися різкі природні зміни, котрі у Північній півкулі призвели до морського зледеніння і багаторічної мерзлоти, а також до утворення величезного суходолу внаслідок зниження рівня Світового океану на декілька десятків метрів. В цей час поширені були, головним чином, холодні степи з мозаїчними плямами деревної рослинності по заплавах річок і на гірських ділянках рельєфу. Літо було досить теплим і посушливим, а зима — морозною та малосніжною. Основними представниками фауни, які складали мамонтовий (пізньопалеолітичний) комплекс, були мамонт (Mammuthus primigenius), вівцебик (Ovibos moschatus), первісний короткорогий бізон (Bison priscus diminutus), тур (Bos primigenius), сайга, північний (Rangifer tarandus), велетенський та благородний олені, лось (Alces alces), дикий європейський віслюк (Equus hydruntinus), широкопалий кінь (E. latipes), песець (Alopes lagopus), вовк (Canis lupus), печерний ведмідь, донський заєць (Lepus tanaiticus), копитний лемінг (Dicrostonys torquatus), біла куріпка (Lagopus lagopus), полярна сова (Nyctea scandiaca).
Вітрини 93, 94.  Уявлення про тваринний світ пізнього неоплейстоцену та побут давніх людей на території України дають дослідження численних пізньопалеолітичних поселень. Так, в результаті багаторічних робіт у с. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл., було розкопано чотири споруди з кісток мамонта. В експозиції знаходиться одна із них, реконструйована за версією академіка І. Г. Підоплічка як "Житло людини пізнього палеоліту". Каркас цієї споруди складався з кісток мамонта та дерев'яних жердин, а дах був вкритий шкірами, притиснутими бивнями, тазовими кістками мамонта і рогами північного оленя. У цокольній частині знаходяться 25 черепів і 95 нижніх щелеп мамонта, останні вставлені одна в одну таким чином, що утворюють 24 "сосонки". У середині споруди знаходилось вогнище. Поблизу входу знайдено череп мамонта з малюнком, виконаним червоною вохрою. На думку І. Г. Підоплічка, він мав охоронне значення. Поруч з описаною спорудою експонується план розкритої площі, фотографії усіх чотирьох знайдених споруд, а також вироби, предмети побуту та мистецтва і кісткові рештки тварин.
                У сусідньому залі розташовано каркас споруди пізньопалеолітичної стоянки у с. Мізин Чернігівської обл., також реконструйованої академіком І. Г. Підоплічком. Від межирицької вона відрізняється елементами конструкції, зокрема відсутністю обкладки. Всередині споруди знайдено окремі кістки мамонта — лопатка, нижня щелепа тощо, орнаментовані вохрою. Ці знахідки заслуговують на особливу увагу, оскільки несуть сліди численних ударів і, за гіпотезою С. М. Бібікова, були музичними інструментами.
Вітрини 95-97.  В кінці пізнього неоплейстоцену (в експозиції представлено матеріали з Мізинської та Новгород-Сєверської пізньопалеолітичних стоянок), мешкали мамонт, волохатий носоріг, північний олень, короткорогий бізон, вівцебик (заходив взимку), широкопалий кінь, бурий ведмідь (Ursus arctos), росомаха (Gulo gulo), вовк, песець, лисиця (Vulpes vulpes), донський заєць, великий тушканчик (Allactaga jaculus) та інші ссавці, а також різноманітні птахи та риби.

                В плейстоценовому залі музею представлено тварин, що були об'єктами полювання людини, а пізніше, починаючи з пізнього палеоліту, — одомашнення.
Найбільш помітним і чисельним представником фауни пізнього плейстоцену є мамонт (Mammuthus primigenius), внаслідок чого цю фауну і було названо мамонтовою. Кістяк мамонта, що експонується, було знайдено у с. Гатне Київської обл. у 1949 р. В багаторічній мерзлоті тундри і донині зберігаються трупи пізньоплейстоценових тварин. Наприклад, у Магаданській обл. в 1977 р. було знайдено муміфікований труп мамонтеняти, копія якого знаходиться у цьому залі.
Волохатий носоріг (Coelodonta antiquitatis), кістяк якого стоїть у вітрині 105, був характерним представником мамонтової фауни. За розмірами тіла цей вид поступався лише мамонту і важив близько 3 тон. Незважаючи на великі розміри і страшне озброєння (довжина переднього рогу досягала 1,3 м), цей звір також входив в число об'єктів полювання давньої людини. На відміну від сучасних носорогів, він жив в умовах досить холодного клімату, про що свідчить його щільний волосяний покрив. Трупи волохатих носорогів також знаходили у вічній мерзлоті Сибіру, а на території України — в озокеритах біля с. Старуня Івано-Франківської обл.
Сучасником мамонта був і велетенський олень (Megaloceros giganteus), скелет якого стоїть на фоні лісостепового заплавного ландшафту. Голову цього красеня прикрашають величезні лопатоподібні роги, що сягали у розмаху до 3,7 м. Цей вид був жаданою здобиччю не тільки для первісних, але й для і більш пізніх мисливців — в Ірландії останні особини велетенських оленів дожили до нашої ери.
Вітрина 98. Полювання у пізньому палеолиті було основою існування людини. Для здобування м'ясної їжі влаштовувалися облавні лови, загони стад та табунів на урвища, у спеціально збудовані велетенські кам'яні пастки та ловчі ями, засідки на переправах мігруючих тварин через водні перешкоди і таке інше. За своєю суттю ці полювання були хижацьким промислом, оскільки людиною використовувались далеко не всі забиті тварини і значна частина здобичі так і залишалась на місці полювання. Наслідком кількох таких загінних полювань є знайдене поблизу м. Амвросієвки Донецької обл. скупчення великої кількості кістяків первісного бізона, перемішаних з кістковими наконечниками списів та дротиків, річковою галькою і крем'яними знаряддями для білування туш. Масштаби полювання ілюструють моноліти з кістками тварин, взяті на місці розкопок. Поруч стоїть змонтований скелет первісного бізона (Bison priscus).
Вітрина 99.  Кінець пізнього плейстоцену знаменується глибокими змінами ландшафтного та кліматичного оточення на просторах Євразії. Загальне пом'якшення та потепління клімату, збільшення вологості визначили зникнення або відступ на північ низки плейстоценових видів. У голоцені розвиваються лісові формації. Різка зміна природного середовища підсилила дію преса людини на тваринний світ. Зовсім зникають мамонт, волохатий носоріг, широкопалий кінь, велетенський олень, печерний лев, печерний ведмідь, печерна гієна та ін. З території Південно-Східної Європи відступають на північ вівцебик, північний олень, песець, росомаха та інші види. Але розширюють свої ареали тур, сайга, благородний олень, козуля (Capreolus capreolus), кабан (Sus scrofa), європейський віслюк. Це зумовило зміну способів полювання, яке стало більш індивідуальним. З'явилася і широко поширилась нова дистанційна зброя — лук. У великій кількості здобуваються копитні звірі, які були джерелом м'ясної їжі. На прикладі тура добре простежується зниження чисельності виду, аж до повного його зникнення. Людьми використовувалися також шкіри, кістки, роги тощо. Розвивався і хутряний промисел. Роль полювання в господарській діяльності людини поступово зменшувалась від мезоліту до середньовіччя. Зародилась і розвивалася риболовля.
Вітрина 100.  Процес одомашнювання тварин тривав кілька тисячоліть. За свідченнями піктографічних і письмових джерел, людина приручала різних тварин, зокрема слонів, верблюдів, антилоп, оленів, гієнових собак, вовків, гепардів, тхорів, куниць, журавлів, страусів тощо. Однак лише ті тварини, утримання яких було економічно доцільним, стали свійськими.
Першою серед одомашнених ще в пізньому палеоліті тварин став собака (Canis familiaris). Його одомашнення відбувалося у декілька спроб на території Європи та Близького Сходу 14-17 тис років тому. Предком собаки є вовк (C. lupus), з яким людина часто стикалась під час полювання як з конкурентом. У свою чергу, вовк постійно наближався до людини, живлячись залишками на місці білування туш вбитих нею тварин або ж підбираючи рештки їжі поблизу поселень. Як мисливець і охоронець собака завжди відігравав важливу роль у господарстві людини. Зараз відомо понад 400 службових, мисливських, декоративних та інших порід собак.
Вважалось, що кота (Felis silvestris-libyca) було одомашнено в Єгипті не раніше другого тисячоліття до нашої ери. Але нещодавно на Кіпрі знайшли рештки кота, похованого в одній могилі з його власником, і вік цього поховання становить 9,5 тис років.
До числа давно одомашнених форм належать також деякі птахи (гуси, кури, качки), зайцеподібні (кролі) та комахи (європейські та азіатські медоносні бджоли).
Вітрина 101. Археозоологічні, каріологічні та молекулярні дослідження переконливо довели, що предками свійських овець (Ovis aries) були європейський (O. musimon) та азіатський (O. orientalis) муфлони. Найбільш ранні рештки свійської вівці відомі з Північного Іраку і датуються ІХ століттям до н. е. Безоаровий козел (Carpa aegagrus) був предком свійської кози (C. hircus), найдавніші знахідки останньої в Ірані датуються VIII століттям до н. е. Але деякі дослідники вважають, що саме коза була першою одомашненою жуйною твариною. На початкових етапах розвитку тваринництва найбільша увага приділялась розведенню кіз, лише згодом поступившись вівчарству та іншим галузям скотарства.
Перші спроби одомашнення дикої свині (Sus scrofa ferus), мабуть, робилися ще в мезоліті. Однак вірогідні знахідки решток свійської свині (S. scrofa domestica) фіксуються у поселеннях VII тис років до н. е. на Близькому Сході та на півдні Європи.
Перші достовірні знахідки свійського двогорбого верблюда (Camelus bactrianus), які було зроблено в Ірані та Туркменії, датуються 2,5 тис років до н. е. До кінця II тисячоліття до н. е. достовірних решток одомашненого одногорбого верблюда (C. dromedarius) на Близькому Сході та в Єгипті невідомо.
Вітрини 102, 103.  Тур, або первісний бик (Bos primigenius) став предком великої рогатої худоби — свійського бика та зебу (Bos taurus). Найбільш ранні знахідки свійського бика відомі з поселень на Близькому Сході VII тис до н. е. Приблизно в цей самий час у Тибеті йшло одомашнення яка (B. mutus), свійська форма якого отримала назву B. grunniens.
Повний кістяк самця тура було знайдено на правому березі Південного Бугу біля с. Чаусове Миколаївської обл. Подібні знахідки є надзвичайно рідкісними і мають велику цінність, оскільки в музеях Європи відомо лише декілька більш-менш повних скелетів тура. Цілковитому його зникненню в Європі у XVII cтолітті сприяли полювання та скорочення стацій, придатних для існування цього виду. Остання дика туриця загинула у 1627 р. в лісах Польщі.
Вітрина 104.  Свійський кінь відіграв значну роль в економічному розвитку людського суспільства як верхова, в'ючна, тяглова, м'ясна та молочна тварина. Знахідки великого домашнього коня (Equus caballus) зустрічаються у поселеннях пізнього неоліту та енеоліту по лісостеповій і степовій зонах на території від Західної України до Алтаю. Найдавніші його рештки (V-IV тисячоліття до н. е.) відомі з України та Молдови, тоді як на Близькому Сході перші домашні коні з'являються лише наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е.
Єдиної думки щодо можливого предка домашнього коня немає. Деякі дослідники вважають за такого тарпана (E. gmelini), останні особини якого дожили до ХІХ століття, тоді як інші називають його предком широкопалого коня (E. latipes), вимерлого ще в пізньому плейстоцені.
Віслюка (E. asinus) було одомашнено близько 4 тис років до н. е., імовірно в Месопотамії чи Єгипті. Його диким предком міг бути європейський вид E. hydruntinus.

                Завершує експозицію скелет стеллерової або морської корови (Hydrodamalis gigas), яка в середині XVIII ст. стала предметом безжального винищення із-за смачного м'яса та жиру. Ці великі морські ссавці (довжина до 8 м, вага більше 5 т) жили стадами у Берінговому морі поблизу Командорських островів і харчувалися на мілководдях морською капустою. Головною вадою "капустяника" (ще одна, камчадальська назва цього звіра), була його довірливість — він не боявся людини.
Європейські зоологи дізналися про морську корову в 1741 р. з описів Г. Стеллера, одного з учасників експедиції В. Берінга. Свою наукову назву вид одержав у 1780 р., але задовго до цього, у 1768 р., він вже зник з обличчя Землі. У пізньому плейстоцені цей родич сучасних дюгоня та ламантина був поширений від Командорських островів до Каліфорнії, та у більшості місць морську корову винищили ще в давнину. На наш час в музеях світу зберігається лише 25 кістяків цієї тварини, з яких два знаходяться в музеях Києва.
Зникнення морської корови та багатьох інших біологічних видів має стати попередженням людині, яка продовжує бездумно знищувати своє власне природне середовище.